Українські легенди | Korysno.PRO

Українські легенди

Легенди України

 

Читайте своїм дітям українські легенди! Вони можуть розважити дитину і навчити народної мудрості не гірше за казки

 

Легенди про Олексу Довбуша

Олекса Довбуш
Олекса Довбуш — відомий образ закарпатського “Робін Гуда” і серед сучасної української молоді, і серед людей старшого покоління.

Ріс Олекса простим сільським хлопцем, але з фізичними вадами — до 6 років він не міг ходити. А одного разу побачив маленький хлопчик, як у загорожі душиться телятко. Шкода стало хлопцеві маленьку тварину, той взяв і врятував її. З того дня Олекса почав ходити.

Так ріс і мужнів Олекса Довбуш. Першим ремеслом, яке він освоїв, було пастухування. Одного разу, коли Олекса пастухував овець, йому зустрівся справжній чорт. Але юнак не злякався і вистрілив у нього. Аж тут з небес злетів янгол та мовив: “Твоє життя буде недовгим, але твої подвиги надовго залишаться в пам’яті людей. Ти помреш від власного волосу та ярої пшениці”.

Так пройшов час. Довбуш освоїв друге ремесло — ковальство, і кував із батьком. Третьою професією було будівництво, в тому числі — церков. Він будував церкву у Космачі і угледів гарну дівчину — гуцулочку Марічку, яку відразу покохав.

Одного дня пан Яблонський приїхав до селища зі своїм сином на службу. І син, аби підтвердити статус тутешнього пана, набрав для розваг місцевих дівчат, і Марічку в тому числі. Але Олексі ця новина дуже не сподобалася і він вбив одним ударом молодого нахабного пана прямо під церквою.

Якось Олекса сказав, побачивши знущання панів над селянами: “Я не буду ґаздувати, а пани не будуть панувати!” Подейкують, що після цієї події Довбуш втік у гори, де його прийняв старий опришок. У горах молодий Олекса зібрав загін сильних, вірних, мужніх парубків. Але спочатку кожний чоловік, хто бажав служити в загоні Довбуша, мав пройти нелегкі випробування. Наприклад, треба було пройти по зрубаному дереву, що лежало між двома скелями. Хто не втримається на дереві — тому не місце в загоні. А потім випробували на мужність і стійкість: клали руку на пеньок, а сокирою забивали попри самі пальці, іноді зачіпаючи навіть нігті. Хто забере руку — тому не місце в загоні.

Так загони Довбуша почали бити і грабувати панів і віддавати бідним панське майно. Звісно, жодному панові це не подобалося і кожен із них мріяв про смерть нахаби. Назрів у них план: схопити Марічку в надії на те, що на допомогу приїде Олекса, і вони його вб’ють. Так і схопили Марічку та повезли в Коломию. Дізнавшись про це, Олекса сів на коня та таємно від хлопців поїхав визволяти Марічку. На щастя, хлопці із загону дізналися про наміри Довбуша, поїхали за ним слідом та встигли визволили Марічку і врятувати парубка, якого пани вже вели на шибеницю.

Після цих подій батьки Марічки віддали її заміж за заможного гуцула Двінчука, якого дівчина зовсім не любила. І після весілля закохані зустрічалися і не цуралися своїх щирих відкритих почуттів.

Окрім панів, у Довбуша було немало ворогів, які несамовито бажали йому смерті. Був такий Дідушко, який оголосив чималу винагороду за Довбушеву голову. Одного дня Олекса відправив до Дідушка свого опришка, аби той поговорив із ним, але здоровий міцний Дідушко навіть не схотів слухати опришка та побив його. Розлютився на це Олекса, прийшов до хати Дідушкової, зв’язав його сина та почав танцювати Аркан, тримаючи гуцульського сина однією рукою. А після танку порубав повстанець і сина, и Дідушка, а молоко коров’яче вилив у річку, назва якої відтепер — Білий Черемош.

Пани втратили всяку надію на знищення Довбуша і його загону. Аж тут спала їм на думку ідея: підкупити Дзвінчука — Марічкіного чоловіка. Дзвінчук працював у лісі і ходив на працю на тиждень чи два. За цей час Дзвінчук зробив смертельну кулю із ярої пшениці і поклав туди волос майбутньої жертви. Перед вбивством над тією кулею було проведено 12 богослужінь.

І настав момент розправи. Двінчук повернувся додому раніше і вичікував Довбуша на горищі. Тут прийшов бравий Довбуш і почав стукати. Але Марічка розуміла, що на нього чекає смерть і не пускала в дім. Але сильного Олексу не спинити, і він вибив двері. Тут-то у нього Дзвінчук і вистрілив у праве плече, і так, що витікала кров із лівого.

Існує багато версій щодо подальшої долі Олекси. Подейкують, що вони з Марічкою втекли в ліс. Вона його вилікувала, і жили закохані довго, щасливо і мали багато золота.

Розказують також, що Олекса відразу помер від фатальної кулі, і пророкування янгола здійснилося. Три дні лежав хлопець мертвий, аж поки на третій день пани не заплатили чоловікові для того, щоб той пішов глянув, чи є мертвий славнозвісний Довбуш. Після того, як той повернувся з очікуваною звісткою про смерть Олекси, його тіло було порубано на 20 частин і відправлено по місцям, де жили опришки аби налякати та показати, що їхній захисник помер.

 

Легенда про місяць

Легенда про місяць

 

Колись давно був Місяць не плямистий, як тепер, а світліший і яскравіший, без жодної цяточки на ньому.

В ті часи жили собі два брати. Батько їхній залишив у спадок земельний пай, але перед смертю так і не поділив між синами.

Так сперечалися брати, кому скільки дістанеться, бо кожен хотів заграбастати більшу частину землі. І визріла між братами люта ненависть. Так одної місячної ночі, коли брати скидали сіно в копиці, старший брат взяв у руки вили та вбив молодшого, а мертве тіло кинув у прірву. Так пішов він з думкою про те, що добре було, якби ніхто не бачив, що він скоїв.

Але тут чоловік глянув на місяць і побачив ніби дзеркальне відображення жахливої картини братовбивства.

Від тієї ночі старший брат не був щасливий, хоча і володів цілим батьківським паєм. А місячні ночі він особливо не любив, бо нагадували про тяжкий злочин. Дотепер на Місяці можна побачити двох чоловіків із вилами, які стоять один проти одного.

 

ЛЕГЕНДА ПРО ЩАСТЯ

Жив-був один поважний чоловік. Маєток мав панський, здоров‘я козацьке, дружину-красуню, сина-легеня та донечку-писанку. А золота – повні скрині. Жив собі звичним панським життям: палаци, розваги, жінки, вино …

Одного вечора, втомлений від такого життя, він повертався додому. Назустріч йому старець. Сивий. Сунеться, ледь ноги волоче. Посміхається, а очі світяться, ясніше за зорі. Здивувався пан, зупинився… і до старця:

— Доброй ночі тобі, діду! Чого це очі у тебе блищать яскравіше, ніж зорі?

— Від щастя, сину! – посміхнувся дідок.

— Від щастя? — розреготався той.

– Та ти ж волоцюга! Подивися на себе! Не сміши мене, діду!

— Так… А ти, бачу, все маєш… А от щастя…. Щастя в тебе немає! – старий похитав головою і пішов далі.

Добрів пан до палацу, а сон не йде. До ранку думав про старого. Запали йому слова його прямо в серце. Рано встав і зажурився ще дужче. Все в нього наче є. А от щастя…. А щастя, справді, немає. Не один день та не одну ніч змарнував на ці роздуми, сон втратив, не міг собі спокою знайти. Якось зібрався, так щоб ніхто не бачив, і пішов в світ щастя шукати.

Йде, а назустріч йому каліка. Без ноги. Пальці обрубані. Ока немає. „О, — думає панок, — цей мабуть знає, спитаю”.

— Скажи-но, каліко, в чому щастя? Подивився той, скривився у посмішці:

— Щастя? Ти що, чоловіче, перший день на землі живеш? Зрозуміло, що щастя – в здоров‘ї. Був би я здоровим… Я б… Ех-ех-ех!!! — каліці навіть слів не вистачило. Він підняв свою палицю і потрусив над головою.

Задумався пан… „Ні, мабуть не в здоров‘ї справа. Я-от, здоров‘я маю, а щастя — ні.” Далі йде…. Зустрів біля церкви жебрака. Дав йому гривню й питає:

— Може ти знаєш, в чому щастя? — Немудрий ти, чоловіче… Звісно в грошах! Мав би я гроші, я б і будинок собі, і коня, і все-все мав би…

Знову задумався панок. Ні… ні… ні….. гроші я маю. Але ж нещасливий… То ж не в грошах щастя… Далі йде… Бачить, сидить при дорозі жінка зажурена. В чорному. Мов скам‘яніла.

— Чого Ви? Підняла та голову, а очі спухли від сліз. Думає панок, як нещасна, то точно знає, в чому щастя.

— Скажіть мені, жінко, в чому щастя? — Я довго прожила і точно знаю: щастя, сину, в сім‘ї. Мала я чоловіка і діточок. Але чоловік мій коханий загинув на війні, а синів хвороба забрала. Тепер я сама… – жінка опустила голову і гірко заплакала. Пішов пан, нічого не сказав. Але ж, думає, жінка теж помиляється. Я от маю і жінку, і дітей двох, а щастя все-одно не маю. Отож не в сім‘ї щастя….

У подорожі цій минуло чимало часу. Ось вже й до океану дійшов. Далі вже дороги немає. Поки мандрував світом, поки щастя шукав, грошей не стало – всі витратив. Дружина розлучилася й за іншого знатного пана заміж вийшла. Діти повиростали без батька та й по світу розлетілися, як горобці. Втомився чолов‘яга, якого вже й паном ніхто не називав, здоров‘я в тих мандрах втратив. Хворий став, самотній… Сумний-сумний… Вже й у нього борода сива на груди звисає, як у старця того. Забрів в якусь закинуту всіма хатинку… Зайшов… Нікого… Ліг на ліжко…. Ніч… Вітер гуде… Небо темне-темне… А ні зорі тобі, а ні місяця. На душі моторошно… Заплющив очі і майже заплакав… „Все життя своє поклав я на пошуки щастя, — думає, — так і не знайшов… все марно… Все той старець … Клятий старець …” Склав руки на грудях хрестом і відчув, як серце його помалу зупиняється, а сили полишають. Саме час й помирати … Попрощався подумки із життям, пригадав дітей, дружину, маму й тата, друзів усіх, навіть старця… Все…. „Ось і настав мій кінець…”

Ранком прокинувся чоловік від яскравого сонячного промінчика. Тільки-но розплющив він очі, як пчихне!! А потім ще раз — ПЧИХ-ПЧИХ!!! Аж порох з нього, старого, посипався… Подивився він на жовтогаряче сонце і посміхнувся. Вперше за усю свою подорож… Вперше після того, як побачив старця. І так йому легко стало, так спокійно на душі, так приємно і затишно, що аж сльози навернулися… сльози РАДОСТІ…. І в цю мить він відчув, що ЩАСЛИВИЙ. Вперше за все своє життя… Ось воно, ЩАСТЯ… Ось воно…. Присів він на лаву, збентежений таким несподіваним почуттям, і зрозумів:

НІКОЛИ ТАК НЕ БУДЕ, ЩО Б БУЛО ВСЕ! ЗАВЖДИ ЧОГОСЬ НЕ ВИСТАЧАЄ: ГРОШЕЙ, ЗДОРОВ‘Я, ЛЮБОВІ … В ПОШУКАХ ЦЬОГО МИ НЕ ПОМІЧАЄМО ТОГО, ЩО МАЄМО … І НЕ ВМІЄМО РАДІТИ ТОМУ, ЩО В НАС Є … ЩАСЛИВИЙ НЕ ТОЙ, ХТО ВСЕ МАЄ, А ТОЙ, ХТО РАДІЄ ТОМУ, ЩО В НЬОГО Є.

Пішов старець з цією думкою. Дивився на світ новими очима і дивувався красі його. На вустах була посмішка, а очі його сяяли яскравіше за зорі. Ось таким я його і зустрів.

 

 

Легенда про калину

Дівчина Калина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги — татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів — спалили село, а Калину — дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім’ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам’ятають люди Калину, а калина стала своєрідною пам’яткою про рідну землю, оберегом українців.

 

Легенда про заснування Києва

Легенда про заснування Києва

 

Був на Русі один пан, який неймовірно пригнічував своїх підданих: не тільки мусили працювати на нього, але ще він відбирав від них все, що можна було. І не було в них у дворі нічого — від корови до яйця, — що б могли назвати своєю власністю. Довго терпів бідний люд те знущання й зажерливість свого пана, і, не можучи довше витримати, старші вирішили зробити заколот. Бачачи, на що заноситься, пан зі свого боку зібрав велике військо. Аж тут повстало багато людей з усіх сіл. Діді, баби, навіть діти вийшли з чим попало — з лопатами, серпами, киями. Маса бідних людей була численна. Пан затято боронився, але вони його гнали через гори й ріки, всюди розбиваючи і не даючи відпочинку. Допіру, коли прийшли на місце, де тепер стоїть Київ, і побачили, що не залишилося в живих жодного ворога, скидали свої киї в одну купу, яка була такою великою, що аж було розпочато будівництво міста, яке, оскільки з київ збудовано, названо Києвом.

 

 

Українська легенда

Це було дуже давно. В одному селі на Україні дівчата і жінки вирішили показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан, і кожна принесе найкраще, що вона зробила своїми руками: вишитий рушник, мережива, полотно, скатертину, одяг.

У призначений день всі дівчата і жінки прийшли на майдан. Принесли безліч дивовижних речей. У старих і бабусь, яким суспільство доручило назвати самих майстерних майстринь, очі розбіглися: так багато було талановитих жінок і дівчат. Дружини і дочки багатіїв принесли вишиті золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мереживні фіранки, на яких були вив’язані дивовижні птахи.

Але переможницею стала дружина бідняка Марина. Вона не принесла ні вишитого рушника, ні мережив, хоча все це прекрасно вміла робити. Вона привела п’ятирічного сина Петруся, а Петрусь приніс жайворонка, якого він сам вирізав з дерева. Доклав Петрусь жайворонка до губ — заспівала, защебетала пташка, як жива. Всі стояли на площі, не ворухнувшись, всіх зачарувала пісня, і раптом у блакитному неба заспівав справжній, живий жайворонок, залучений співом з землі.

«Той, хто творить розумного і доброго чоловіка, — самий вправний майстер», — таке було рішення стариків «.

Легенда про дівчину-Україну, яку Господь обдарував піснею

Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність i красу, угорці — любов до господарювання, німці — дисципліну i порядок, росіяни — владність, поляки — здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики… Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону i раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.
Хто ти? Чого плачеш? — запитав Господь.
Я — Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.
Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же допомогти тобі?
Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.
— Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це — пісня.
Узяла дівчина — Україна дарунок i міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому i з ясним обличчям i вірою понесла пісню в народ.
Там де народжується легенда…

Легенди Львова

легенди львова

Виникнувши в епоху Середньовіччя на семи пагорбах, як і багато древніх міст, Львів, неповторний у своєму вигляді і красі, йшов до нас у майбутнє, обростаючи легендами. У цих легендах виступали служителі церкви, князі, королі, бояри, воїни, прості люди, які жили у цьому прекрасному місті, а їх важка й наполеглива праця робила це місто кращим і кращим. Чи потрібні нам сьогодні ці легенди? Ох, як потрібні! Нам дуже важливо їх зберегти, щоб спілкуватись через них із минулим, із жителями міста попередніх епох, щоб щодня самостійно відчувати легендарний запах і присмак рідної історії…

Усі споруди Львова відзначені печаткою таємниць і закутані моторошними загадками. Особливо гостро це відчувається, гуляючи нічним містом. Сучасна ілюмінація тільки підсилює ефект ірреальності. У приміщенні СБУ на вулиці Вітовського (колишнє КДБ), у радянські часи писались «карні справи» на священників, було замучено чимало людей – жертв терору. Проходячи повз цієї будівлі, особливо ввечері, майже фізично відчуваєш хвилі страху, розпачу і болю, якими вона насичена. Кажуть, що працівники, які чергують тут уночі, нерідко чують дивні звуки і стогони. Мабуть, це душі нещасних жертв не можуть знайти собі спокою.

Однією із улюблених легенд українських істориків є легенда про «Намисто багдадського купця». Вона розповідає про справедливість князя Лева, сина короля Данила Галицького, на честь якого і назване наше місто. Після смерті батька він, очоливши престол, прославився серед жителів справедливістю, стриманістю, дбайливістю. Ще в давнину Львів був одним із основних торгівельних центрів. Тут були купці із країн Заходу і Сходу, привозили одні товари, звідси везли інші. Приїжджали продавці ще й із арабських країн. У легенді розповідається про купця Абдурахмана із Багдада. Він привіз до Львова ладан, миро, найєнський перець, цинамон, гвоздику та інші товари. Продав усе, але залишилося дуже оригінальне намисто із дорогоцінного каміння, вправленого у золото. Щоб не везти його в Багдад, Абдурахман вирішив залишити намисто у знайомого львівського купця. Та велике було його здивування, коли, повернувшись за рік, він не міг одержати свій скарб. Крамар заперечував наявність намиста в нього, так стверджувала і його дружина. Заклопотаний Абдурахман жалівся на крамара до установ і судів, але ніхто не міг йому допомогти, бо не було свідків. Тоді вирішив Абдурахман звернутися до самого князя Лева. Коли сирієць потрапив на прийом до князя і виклав йому свій клопіт, той задумався над тим, як справедливо вирішити цю справу. Немає жодного доказу про те, що купець залишив намисто саме тому крамареві. Через деякий час князь сказав сирійцю йти, а наступного дня чекати боржника у крамниці. Вранці наступного дня Абдурахман сів на порозі склепу, і хоч крамар його проганяв, він знов і знов повертався й чекав… Аж з’явився князь Лев на баскому арабському скакуні. Порівнявшись з крамницею, де сидів сирієць, князь звернувся до Абдурахмана з докором, чому той не зайшов до нього, запропонувавши зайти найближчим часом. Все це відбувалося у присутності багатьох людей, які чули розмову між князем і багдадським купцем. Почули її і крамар з дружиною. Перелякані, вони поспішили віддати сирійцю його намисто. Наступного дня Абдурахман з‘явився до палацу князя Лева і на колінах дякував йому за допомогу. А Лев в свою чергу наказав схопити крамаря з дружиною і прибити до дверей крамниці, як пересторогу для всіх, хто намагався ошукати покупців. Ще розказували люди, що за князя Лева можна було покласти серед вулиці гаманець із грошима і, повернувшись наступного дня, застати його недоторканим.

Особливою трагічністю пахне легенда про бідну дівчинку, яка якось прийшла до ставка, що зараз у Шевченківському гаю, прати білизну і, нахилившись до води, не могла випрямитись, бо хтось ніби тримав її за косу. Коли вона поцікавилась, хто її тримає, то почула у відповідь: «Ми дзвони, нас троє: Пан Злотий, пан Срібний і їх слуга Мідний. Кого вибираєш?». Задумавшись, дівчина вибрала слугу, бо й сама була служницею. Мідний дзвін виринув їз води, запропонувавши дівчині нести його до церкви. Дівчина спочатку завагалась, але обнявши і піднявши дзвона, переконавшись, що він легенький, понесла його до церкви. Коли ж підійшла до дзвіниці, він вирвався з її рук і почепився поруч з іншими. Незрівнянний голос мав цей дзвін, але не довго дзвонив. Через кілька років дівчина захворіла і померла. Розказують, що в той день, коли дівчина померла, він дуже протяжно гудів, а потім, сам розгойдавшись, почав гучно бамкати, аж поки з великого жалю не тріснув і навіки замовк.

Безліч львівських легенд віщують неабияке кохання. Особливо мені подобається легенда початку ХХ століття. Якось в році 1910 молодий успішний львівський адвокат закохався у молоду тридцятилітню жінку, власницю вілли «Півонія» на Погулянці, і близько двох років вони жили разом. Відомий психіатр, друг адвоката відзначив якісь дивні зміни у поведінці свого товариша. Той, в свою чергу, поскаржився лікареві на сексуальну майже патологічну залежність від своєї коханої. Психіатр перейнявся бідою свого друга, вирішивши його врятувати. Він переглянув усі старі історії хвороб, і серед них знайшов і історію нашої героїні. Вона зверталась до психопатолога ще у 1875 році, і їй вже тоді було 45. Тобто на той час їй було не менше 80!!! У психіатра з’явилось бажання і самому познайомитись із Сарою Брага (так звали ту жінку). Адвоката на той момент вже не стало. Подейкують, що помер він від невідомої хвороби. Крім того, як виявилось, до цього у Сари було ще шестеро чоловіків, доля яких також невідома.

Усвідомлюючи неймовірну небезпеку, яка на нього чатувала, лікар, все-таки, наважився оселитися у домі Сари Брага. Важко й уявити, яких зусиль йому коштувало не піддаватись спокусливій демонічній жінці. Відчуваючи свою безсилість, Сара почала старіти, на обличчі з’явились зморшки, на голові – сиве волосся… Не допомагали ні просьби, ні істерики – лікар був невблаганним. Випадково він відкрив таємницю Сари. Якось ввечері, сидячи у вітальні біля каміна, психіатр читав Біблію. Йшлося про Сару із Мідії, у якої було семеро чоловіків, принесених пізніше в жертву демонові Асмодею. Коли лікар прочитав вголос уривок із Старого Завіту, Сара крикнула і втекла. А коли психіатр кинувся за нею, то побачив її мертве тіло на сходах. Яка моторошна, але водночас приваблива історія, чи не так?!

У давні часи, років з чотириста тому, у львівській ратуші з’явився привид. Приходив він опівночі у вигляді чорної труни, яка літала залами і сходами, а луна розносила її страшний стогін. Ніхто не міг пояснити появу чорної труни, та ось один із лавників, а так називалися у давньому Львові судді, що провадили кримінальні справи, розгадав таємницю. Одного разу колегія лавників не досить ретельно розглянула судову справу і засудила невинного чоловіка на смерть. Згодом знайшли справжнього винуватця злочину, але було вже пізно – невинний постраждав. Після цього у ратуші почала з’являтися чорна труна, як грізна пересторога для неправдивих суддів.

Наступна легенда, була записана львівським письменником Стефаном Грабинським, твори якого вперше для сучасників презентував Юрій Винничук. 1861 року було запущено в дію залізничний маршрут Львів-Перемишль. Він був першим у Галичині і в Україні загалом. І ось через декілька років після цієї події на львівських коліях почали виникати загадкові і чудернацькі трафунки. Налякане «колійове» начальство хотіло усіляко приховати їх, але про ці дива вже почали патякати бульварні часописи. На львівських коліях з’явився якийсь загадковий потяг. Він з нечуваною швидкістю несподівано виникав у найнеочікуваніших місцях, і з неймовірним гуркотом так само несподівано зникав у невідомому напрямку, однак, не спричиняючи жодного зіткнення і жодних аварій. Цей потяг неможливо було ні наздогнати, ні затримати. Люті залізничники були у розпачі, тому що пасажири, налякані чутками, все менше і менше користувалися потягами. Містичний локомотив одного вечора з’явився і на львівському дворику. Люди чекали на поїзд із Відня, який прибував із західного напрямку точно секунда в секунду. Вже було видно з вікон веселі обличчя пасажирів, коли зовсім з протилежного, східного напрямку гігантська сіра маса потяга-привида, як шалений вихор, летіла тією самою колією назустріч віденському. Жах охопив усіх – зіткнення не оминути! Але «скажений» потяг замість того, аби вщент розтрощити свого товариша миттєвим зіткненням, із блискавичним шалом пролітає, як імла, наскрізь через усі вагони потяга Відень-Львів… і зникає у пітьмі. На пероні спокійно стоїть неушкоджений пасажирський, і лише дуже налякані застиглі обличчя пасажирів, повернуті у західному керунку, свідчать, що щось страшне і містичне відбулося на львівському пероні. Шалений потяг не дуже часто, але ще декілька місяців тероризував залізничників і пасажирів різних потягів, а потім зник так само безслідно, як і з’явився. Отак!

Якщо зібрати усі легенди Львова, то вийде неймовірно захоплююча підбірка – про привидів і закоханих, про замки і підвали, про тюрми і будинки тортур, про героїв і драконів… До речі, ви знали, що на території собору святого Юра розташована печера, в якій колись жив дракон? І знаєте, чим харчувався цей прадавній «горинич»? Чарівними молодими панночками! Отаке-то здорове харчування!!!

Важко уявити Львів без особливого аромату кави, яким ніби просочена кожна вуличка. Серед них ховається чимало кав’ярень чи «каварень», як говорили в давнину. У кожної з них своя легенда, своя загадка і, звичайно, свій особливий рецепт приготування кави… На щастя, далеко в минулому часи, коли каву забороняли, вважаючи, що її п’янкий аромат монахів відволікав від молитви, а доброчесних громадян спонукав до небезпечних і не зовсім потрібних політичних дискусій. Зараз кава – запорука прекрасного настрою. Саме тому Лемберг і асоціюється з усіма легендами, міфами, таємницями та загадками, які творяться за філіжанкою міцної чорної кави.

Можна багато розповідати про Львів: про його історичну цінність, про унікальність географічного положення: під час дощу з одного боку даху львівського будинку частина води стікає у басейн Чорного моря, а з іншого – до Балтійського… Але зупинімося ще на одній родзинці Львова. На тому, без чого Львів був би не Львовом – на пиві. Такого смачного і живого пива нема ніде у світі. Проте і тут не обійшлося без легенд. Аякже!

1425 роком датований перший збережений до наших часів статут цеху львівських броварів. У другій половині ХVII століття граф Станіслав Потоцький надав монахам-єзуїтам, котрі оселилися на його землі, право побудувати у передмісті Львова, на вулиці Клепарівській, броварню, «щоб пиво варити своє і добре». Ось так у 1715 році постало перше в Україні промислове броварне підприємство. Щоб передати всю цю багатющу історію нащадкам, 14 жовтня 2005 року при підприємстві відкрили перший в Україні Музей пива.

Особлива гордість музею – кваліфікаційне свідоцтво пивовара, що підтверджує: напій варили тільки майстри. Львівський магістрат видав його панові, котрий освоїв цей фах 1797 року. А ось інша, не менш старанна людина, за свою увагу до якості пива була винагороджена… коханням!

Йдеться про інженера Роберта Домса, котрий у ХІХ столітті володів броварнею. Щоранку цей пан прямо в ліжку дегустував свіжо зварене пиво. А приносила йому бурштиновий напій у великій, майже десятилітровій «гальбі» із краником, молода привітна служниця Зося. Безумовно, те пиво було дуже добре, бо, зрештою, Роберт закохався і одружився з дівчиною. Продавши свою пивоварню, він виїхав із коханою до Швейцарії. А нам на згадку залишив той легендарний кухоль, який до сьогодні називають «Зоською» і вважають талісманом музею.

Після стількох цікавих історій про пиво час і сам напій скуштувати. Для цього в музеї є спеціальна дегустаційна зала. А захочете довше посидіти із друзями за чудовим львівським пивом, смачними наїдками і клубними концертами, підіймайтесь поверхом вище у ресторанчик «Хмільний Дім Роберта Домса». Хто знає, може й ви там зустрінете своє кохання?…

Неабияким легендарним присмаком наповнені і львівські аптеки. Річ у тім, що до приходу радянської влади кожна аптека мала своє ім’я, як кораблі, ресторани, кондитерські: «Під чорним орлом», «Під золотою зіркою», «Під Фемідою», «Під угорською короною», «Під Святим Духом»… У ті часи північно-східне передгір’я Карпат було переповнене нафтою. Оскільки двигун внутрішнього згоряння, дизельний мотор чи реактивна авіація були справою рук майбутнього, тому і не дуже зрозумілою була потреба в нафті. Якось один підприємець із Борислава, захотівши отримати хоч якусь користь від цієї в’язкої рідини, доставив до Львова, до аптеки «Під золотою зіркою» (сьогодні Коперніка, 1) цілісіньку бочку нафти. Він, плануючи отримати за неї чималу винагороду, намагався переконати аптекарів якимось способом перегнати нафту в алкоголь. Йоган Зег та Ігнаціо Лукасевич, найкращі знавці своєї справи, забувши про виробництво ліків, місяцями вовтузились над цим завданням. Але отримати спирт вони так і не зуміли. Натомість, нагріваючи нафту від 150◦С до 315◦С, фахівці навчились отримувати гас і першими у світі почали користуватись гасовими лампами. Ну а вже пізніше, на тому місці заснували кафе із назвою «Гасова лямпа».

Легенди Львова такі ж магічні, як і його вузькі вулички, сквери, бруківка… Одного разу, дуже давно, до Львова приїхав бідний музикант. Жителі міста, затамувавши подих, годинами слухали його чистий, чарівний голос на центральній площі, а молоді панянки по вуха закохувались у сумного співця. Сам хлопець навіть у своїх піснях був невиправно сумним. Все це тому, що закохався бідний у горду красуню, яка щодня проходила повз, не помічаючи ні його кохання до неї, ні напрочуд особливого таланту юнака. Якось холодного осіннього вечора почимчикував музикант слідом за панною аж до самого будинку, в якому вона жила. Цілісіньку ніч грав він під її темними вікнами мелодії про кохання, тільки під ранок замовкли і голос, і струни закоханого. Прокинувшись, люди побачили мертве тіло хлопця, серце якого не витримало від великого нероздільного кохання. З того часу, кажуть старі люди, у глибокій тиші й досі можна почути, як пронизливо львівський дощ наспівує забуту мелодію кохання, а древнє місто плаче разом із ним…

Тисячолітня історія Львова на своєму шляху бачила і криваві війни, і повені, і нашестя запеклих ворогів, і страшні пожежі… Але щоразу це «місто левів, що сплять» відроджувалось заново, показуючи усьому світові життєдайну силу, неабияку волю до життя…

 

 

Легенди Криму, Коктебель

Багата легендами Країна Коньяків. Ще стародавні таври передавали з покоління в покоління історію найсильнішого виверження Кара-Дагу, що відбулося в доісторичні часи.

Було це давним-давно, коли на Землі ще не було людей, а населяли її лише звіри. В ті часи боги часто спускалися на землю побродити по безкрайніх лісах або присилали за плодами та нектаром своїх легкокрилих слуг-янголів. Земля була теплою та квітучою і всім на ній знаходилося місце. Величезні багатоголові тварини годувалися травою, яка щедро росла під ласкавим сонцем. Безкрайні ліси шуміли листяними кронами вікових дерев, що обдувалися легким вітром.

Але одного разу боги підземних царств змовилися та наслали на сонце крижаний вихор. І згасло сонце, немов полум’я, залите зливою. Холод і темрява поширилися по всій землі. Льодом та снігом вкрилися зелені луги та гіллясті дерева. І гинуло багато звірів, а ті, що лишилися, почали жерти один одного, щоб вижити.

Довго терпіла Земля. Але одного разу повстав земний велетень — Кара-Даг, та виверглися з нього потоки гарячої лави. 12 днів та 12 ночей стікали вони по його схилах та зігрівали застиглу землю.

І послали боги небес на землю янголів з золотими амфорами. І черпали янголи карадазьку лаву та несли її до Сонця. І відігрілося згасле сонце, та запалало знов. І розтанула крига, та розцвіли луги, та безкрайні ліси знову потяглися до небес по всій землі.

Стих величний Кара-Даг, застигла лава. І виріс на його схилах виноград — на згадку про єднання гори та сонця. Багато століть по тому на цих землях з’явилися люди. Роками служили вони виноградним лозам, що ввібрали в себе сонце та вогонь землі. Та почали робити з виноградних ягід напій, подібний до лави, що зігріває землю. Ім’я цьому напою — коньяк. У подяку за свій порятунок сонце освятило його і тепер мерехтить в кожній його краплині, зігріваючи людей.

І лише янголи, як і раніше, спускаються з золотими амфорами на коктебельську землю та забирають до небес свою долю іскристого нектару, який багато тисячоліть не дає згаснути величезному коктебельському сонцю.

Кара-Даг — Чорна Гора

Вечорами розливалися в Отузькій долині чарівні трелі дівочих голосів. То співали вони свої прекрасні пісні, повертаючись з виноградних полів. Прямуючи додому, дівчата завжди з острахом озиралися на Кара-Даг — Чорну гору, що нависає над долиною та затуляє блакитне небо. У її надрах жило страшне чудовисько — одноокий велетень-людоїд.

Вдень він спав, але навіть його мирне хропіння було схоже на гуркіт грому, а коли він перевертався, гора тремтіла до самого підніжжя. Пізно ввечері, коли зовсім стемніє, велетень прокидався та вилазив з лігва. Виблискуючи оком, він починав оглушливо ревти, так що луна перекочувалася по Кримських горах.

Жителі села ховалися де могли, а чоловіки відводили до підніжжя Чорної гори бика або пару овець. Прив’язавши худобу на видному місці, вони йшли, а велетень заспокоювався до наступного вечора. Але в місяць весіль людоїд вимагав ще більшої жертви. Навіть десятка овець та биків не було достатньо. Він ревів цілу ніч, і від реву його тремтіли вікна та згасав вогонь у вогнищах. Потім він хапав величезні камені та скидав їх у долину. Скочуючись по схилах гори, вони перетворювалися на лавину, яка знищувала все на своєму шляху.

І тоді налякані люди вибирали одну з наречених та жертвували нею…

Багато років він володарював над Отузькою долиною, але люди терпіли. Ніхто з них не знав, як від нього позбавитися. Але одного разу сильний та сміливий юнак зважився кинути виклик чудовиську. Жителі села сміялися над ним, адже ніхто не вірив, що велетня можна винищити.

Дочекавшись місяця весіль, хлопець виконав свою клятву. Коли сонце зайшло, він попрямував до гори-велетня. Засутеніло, на темно-синьому небі з’явився великий місяць та покрив сріблястою лускою морську гладь. У селищі затихли людські голоси, бекання овець, мукання корів, тут і там спалахували вечірні вогники. Милуючись красою селища, хлопець згадав про свою кохану Ельбіс та заспівав старовинну пісеньку:

Любов — це пташка весни
Прийшла їй пора прилетіти.
Спитав я стару-гречанку,
Як пташку любові мені спіймати?

Гречанка відповіла так:
«Очима ти пташку лови,
Вона на вуста впаде
Та в серце проникне твоє…»

І тоді з ущелини з’явився велетень. Зачарований співом, він попросив юнака принести йому пташку любові і той погодився. Наступного вечора хлопець знову відправився на Кара-Даг, узявши з собою свою суджену.

Побачивши величезного велетня, нажахана Ельбіс зупинилася. Але, поглянувши на свого коханого, подолала страх та відважно зробила крок назустріч небезпеці. Вона звернулася до людоїда та попросила розплющити око поширше, щоб роздивитися пташку. Краса Ельбіс була настільки сліпучою, що велетень від подиву широко розкрив своє єдине око. А дівчина натягнула лук та пустила в око велетня, що світилося, кам’яну отруйну стрілу. Заволав велетень та рвонув було до смільчаків, щоб роздавити їх, але, нічого не бачучи, спіткнувся об камінь та зірвався в свою глибоку нору.

Від гніву велетня гора ворушилася, немов жива: величезні камені та навіть цілі стрімчаки відколювалися від неї та з шумом падали у море. Від його гнівного дихання плавилася земля та стікала зі схилів вогненними потоками крізь тріщини. Цілу ніч стояв над Кара-Дагом безперервний гул, вершина гори вивергала вогонь, дим та попіл. Зловісна чорна хмара затягла небо, блискали блискавки та гримів грім.

А на світанку випав дощ та все ущухло. Коли люди вийшли зі своїх сховищ, то завмерли від здивування. Чорної гори більше не існувало. На її місці піднялися до неба нові стрімчаки та химерної форми скелі, що нагадували диких звірів. Море вже більше не сердилося і ласкаво омивало прямовисні стіни скель, заливало численні бухти та печери і щось радісно бурмотіло.

 

Легенда про хліб

Легенда про хліб

Колись ще давно на галицькій землі жив-панував король Данило. Був король багатий та мав власного майстра, який виготовляв йому срібні та золоті гроші. Майстер працював у залі, де була каса під суворим наглядом короля, який відкривав залу, аби майстер зайшов і мав змогу працювати, та зразу ж закривав за ним двері. Лише після роботи король власноруч випускав майстра із зали з касою. Так лише він знав про справжнє багатство Данила, і так розжився, що геть забув як це голодним бути, і каже королю:

Золото — то цар.

Ні, майстре, то хліб — усьому голова. — виправляє його Данило.

Та, ні золото та срібло. — сперечався з королем майстер.

Сперечалися чоловіки, аж поки королю це не обридло і не пішов він геть з майстерні. А наступного дня бачить Данило — а на стіні майстерні надпис: “Хліб — болото, а всьому голова — срібло й злото”.

На це король лише промовчав. А наступного ранку, як зазвичай, він привів майстра, замкнув його, а тут новини від гінця — ворог наближається, треба рушити у похід. Так Данило зібрав військо та відправився захищати рідний край, а от про майстра забув зовсім. А відчинити його ніхто не мав права, бо був такий наказ короля, інакше — смерть.

Минуло кілька місяців. Данило з військом повертаються додому, перемога дісталась їм. Але ні майстра, ні подарунка на честь перемоги, на який король так чекав, не було. І ось Данило згадав. Швидко зістрибує з коня та підбігає до каси, відчиняє, а там кістяки на купі золота — все, що залишилось від майстра. А на стіні золотом написано: “Срібло, золото — то болото, а хліб — цар”.

©

Супертоп: